Громадська ініціатива «Комірець» розпочинає серію оглядів осіб-реформаторів, які тим, чи іншим шляхом пов’язані з Україною. У зв’язку з останніми подіями в Генпрокуратурі першим під наше пильне око потрапляє Давід Сакварелідзе, який до сьогоднішнього дня обіймав посаду заступника генпрокурора України.

Реформа прокуратури в Грузії

Звільнення з органів прокуратури Давида Сакварелідзе посилило і без того активне обговорення його особистості, професійних якостей та значення для вітчизняної правоохоронної системи, що тривало на тлі його відкритого конфлікту з керівництвом Генеральної прокуратури України. При цьому, характеристики йому надаються діаметрально протилежні — від «некомпетентного балабола» до «останньої надії на реформи». Ми вирішили розібратися, то хто ж такий пан Сакварелідзе насправді, і чим керувався український уряд, коли запрошував його реформувати вітчизняну прокуратуру? І взагалі, чим для нас така цікава реформа прокуратури в Грузії?

За освітою Давід юрист, закінчив юридичний факультет Тбіліського державного університету. Трудову діяльність розпочав у 2003 році у Міністерстві юстиції Грузії, з 2007 року працював в органах прокуратури цієї країни. Початок його роботи припав на Трояндову революцію у Грузії, і, як у решти грузинських молодих реформаторів — кар’єра його була карколомною. За п’ять років, з 2003 по 2008, він пройшов шлях від фахівця у Мін’юсті до першого заступника генпрокурора Грузії. Це не повинно дивувати, адже, наприклад, Ека Згуладзе обійняла посаду заступника міністра внутрішніх справ Грузії у 27 років — молоді обличчя у владі були візитівкою епохи Саакашвілі. В цілому, Сакварелідзе пропрацював на посаді заступника генерального прокурора чотири роки, до 2012.

Грузія на момент приходу Саакашвілі до влади мала дуже серйозні проблеми зі злочинністю. Цьому сприяли і традиційно високий ще з радянських часів рівень організованого криміналітету (десь 2 з 3 всіх «злодіїв у законі» СРСР мешкали саме у Грузії), і політична нестабільність 90-х років, і наявність сепаратистських анклавів в Абхазії та Південній Осетії. Не допомагав ситуації і надзвичайно високий рівень корупції у державі, Грузія і за радянських часів вважалася одним із «рекордсменів» у цьому відношенні.

Поряд із боротьбою проти злочинності, важливим завданням стало реформування самих органів прокуратури. Подібно до України, Грузія успадкувала радянську систему прокуратури з надзвичайно широкими повноваженнями, включно з загальним наглядом. Із ухваленням у 2008 році закону про прокуратуру та у 2009 році нового Кримінального процесуального кодексу Грузії, її роль була суттєво змінена. До завдань прокуратури було віднесено:

— здійснення кримінального переслідування;

— здійснення процесуального керівництва слідством (а в окремих випадках — проведення розслідування самостійно);

— здійснення нагляду за законністю при проведенні оперативно-розшукових заходів;

— підтримання державного обвинувачення.

Таким чином, роль прокуратури була суттєво обмежена — із всесильного органу радянського взірця, вона була перетворена на орган, основним призначенням якого стало проведення досудового розслідування та підтримання державного обвинувачення у суді. Впровадження Кримінальним процесуальним кодексом суду присяжних додатково урівняло становище прокуратури та сторони захисту у суді. Відповідно, була зменшена й політична вага прокуратури. Організаційно Генпрокуратура Грузії була перепідпорядкована Мін’юсту, а порядок призначення очільника відомства був спрощений — відтепер його призначав президент за поданням міністра юстиції (у 2013 році, зі скороченням повноважень президента Грузії, право призначення генерального прокурора було передане прем’єр-міністру держави).

Паралельно відбулося суттєве скорочення штатів прокуратури — з 2003 по 2012 роки кількість прокурорів скоротилася з 1556 прокурорів, до 350. На тлі скорочень відбувалася боротьба із корупцією у лавах прокуратури: був ухвалений закон про вилучення у чиновників майна, яке не відповідало їх статкам та джерело якого вони не могли пояснити. Натомість, працівникам, які продовжили працювати у прокуратурі або прийшли до неї, були підняті зарплати та соціальні гарантії. Слід зауважити, що оновлення кадрів в органах прокуратури було майже стовідсотковим.

Не можна сказати, що реформування прокуратури у Грузії вирішило всі її проблеми. Разом з цим, вона була суттєво модернізована, були вилучені дублюючи функції, штати прокуратури вже не є роздутими. Суттєво покращилася і ситуація зі злочинністю — помітно знизився рівень крадіжок і пограбувань. А, наприклад ринок автомобільних сигналізацій за часів Саакашвілі зазнав кризи через відсутність попиту. Серйозного удару зазнали і грузинські «злодії у законі». До них, як і до корупціонерів, була застосована політика «нульової толерантності», що включало криміналізацію самої участі у злочинних структурах.

Звичайно, не можна казати, що перелічені реформи і заходи — заслуга одного Сакварелідзе. Це результати масштабної колективної роботи. Але все ж, сказане вище не дозволяє його назвати і некомпетентним популістом, що немає жодного досвіду чи вмінь, необхідних для реформування органів прокуратури та боротьби з корупцією. На жаль, поки що українська стара прокурорська гвардія видається більш ефективним опонентом, ніж злочинний світ Грузії. Але поживемо, побачимо…