Втеча багатьох чиновників режиму Віктора Януковича закордон суттєво ускладнює притягнення їх до кримінальної відповідальності в Україні. Всі ми пам’ятаємо справу опального прем’єр-міністра часів Леоніда Кучми, Павла Лазаренка. Він хоча і був засуджений, але не на Батьківщині, а у Сполучених Штатах, відсидів свій строк і зараз залишається недоступним для українського правосуддя. Саме тому ми вирішили сьогодні поговорити про екстрадицію: як вона працює, звідки вона можлива, що державі для цього треба зробити.

То що таке екстрадиція?

Правила здійснення екстрадиції різняться в залежності від конкретної держави, але загальні принципи достатньо подібні, тому в якості прикладу використовуватимемо українське законодавство.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу України, екстрадиція – це видача особи державі, компетентними органами якої ця особа розшукується для притягнення до кримінальної відповідальності або виконання вироку.

Основними органами, що займаються питаннями екстрадиції, є Генеральна прокуратура та Міністерство юстиції України. При цьому, перша займається питаннями екстрадиції підозрюваних, обвинувачених у кримінальних провадженнях під час досудового розслідування, друге – підсудних, засуджених у кримінальних провадженнях під час судового провадження або виконання вироку. Іншими словами, саме ГПУ та Мін’юст звертаються до іноземних держав (точніше, до їх компетентних органів) із запитами про видачу (екстрадицію) осіб.

Що потрібно для проведення екстрадиції?

Для того, щоб екстрадиція була проведена, необхідне виконання низки умов.

Важливою умовою є наявність угоди про видачу правопорушників із державою, в якій перебуває особа, щодо якої необхідно застосувати процедуру екстрадиції. Такі угоди можуть бути як двосторонніми, так і багатосторонніми. Якщо договору про екстрадицію немає (найбільш показовим прикладом є США, з якими такий договір досі не укладено), то екстрадиція теоретично можлива, але суттєво ускладнена (це, до речі, причина, чому вже згадуваний Павло Лазаренко відбув покарання не в українській, а в американській в’язниці). Слід звернути увагу, що у багатьох випадках угоди обмежують коло злочинів, у зв’язку з якими може бути видана особа (як правило, встановлюється мінімальна міра покарання, передбачена законодавством).

Іншою умовою є принцип подвійної злочинності. Він означає, що діяння, за яким здійснюється кримінальне провадження щодо особи, має вважатися злочином як в Україні, так і в державі, до якої зроблений запит, і за нього в обох державах повинно бути передбачене покарання у вигляді позбавлення волі.

Але навіть виконання всіх перелічених умов не є гарантією видачі правопорушника. Слід пам’ятати, що екстрадиція – право, а не обов’язок держави. Найбільш поширеними факторами, що унеможливлюють екстрадицію, є отримання особою політичного притулку, надання їй статусу біженця або спливання строків давності. Іншим фактором, що практично унеможливлює екстрадицію, є отримання громадянства у державі перебування. Абсолютна більшість держав, у тому числі Україна, не здійснює екстрадицію своїх громадян (саме тому, наприклад, існує достатньо невисока вірогідність видачі екс-міністра палива та енергетики Едуарда Ставицького, що отримав ізраїльське громадянство під іменем Натана Розенберга).

З якими державами Україна має договори про екстрадицію правопорушників?

Україна є учасником двох великих багатосторонніх угод про екстрадицію.

Перша з них – Європейська конвенція про видачу правопорушників із додатковими протоколами. Сторонами Конвенції є держави-учасниці Ради Європи. Це 47 держав, всі країни Європи за винятком Білорусі, включаючи Росію та Туреччину, що частково знаходяться в Європі, а також Азербайджан, Вірменія та Азербайджан.

Друга велика багатостороння угода про видачу правопорушників, учасницею якої Україна є й досі, є Конвенція про правову допомогу і правові відносини в цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року. Окрім України, сторонами Конвенції є Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Росія, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан.

Прямі двосторонні угоди про видачу правопорушників Україною укладені з наступними державами: Бразилія, Єгипет, Індія, Іран, Китай, Малайзія, Об’єднані Арабські Емірати, Панама, Сенегал та Шри-Ланка. Окрім цього, взаємну видачу правопорушників передбачають угоди про правову допомогу у кримінальних справах з наступними державами (низка з них – «успадковані» ще від Радянського Союзу): Албанія, Алжир, В’єтнам, Грузія, Естонія, Ємен, Ірак, Кіпр, Куба, Латвія, Литва, Молдова, Монголія, Північна Корея, Польща та Туніс.

worldHigh

Як відбувається екстрадиція?

У випадку виникнення необхідності видачі особи, відповідне клопотання готує слідчий, прокурор, який здійснює нагляд за додержанням законів під час проведення досудового розслідування, або суд, який розглядає справу чи яким ухвалено вирок. До клопотання додається пакет документів, у тому числі, довідка про відомості, які вказують на вчинення злочину особою, або довідка про докази, якими підтверджується її винуватість. Слід наголосити, що успіх процедури видачі багато в чому залежить від якості підготовки цього пакету документів: однією з підстав відмови може бути недостатність матеріалів, що свідчать про доцільність видачі (напр., недостатньо обґрунтовані докази винуватості особи). На підставі клопотання ГПУ або Мін’юст, за наявності підстав, направляє запит про видачу відповідному органу іншої держави.

Своєю чергою, правоохоронні органи оцінюють надану інформацію, проводять екстрадиційну перевірку. Вона являє собою процедуру, направлену на виявлення обставин, що можуть перешкоджати видачі особи (наприклад, наявність громадянства держави перебування, статусу біженця тощо). У випадку їхньої відсутності, ухвалюється рішення про видачу особи. Як правило, таке рішення може бути оскаржене у суді (і, як правило, оскаржується). У випадку відсутності скарги до суду або залишення судом цієї скарги без задоволення, здійснюється фактична передача особи до України.