Лютий 2011 р. був доволі тяжким місяцем для одного з найпопулярніших і найвпливовіших німецьких політиків – міністра оборони Карла-Теодора цу Гуттенберга. Політолог Барбара Ценпфеніг прочитала його докторську дисертацію, захищену 2007 р. з оцінкою summa cum laude, і побачила у ній шматки власних статей, без будь-яких посилань. І не стала мовчати. Так розпочався найгучніший скандал щодо плагіату у Німеччині.

Уважне читання дисертації Гуттенберга призвело до того, що все більше і більше вчених упізнавали в її тексті свої власні слова, без посилання на справжнє авторство. І те, що спочатку загрожувало хоча й серйозними, але тільки репутаційними втратами для міністра, закінчилося його відставкою вже 1 березня. Попри сильну підтримку канцлера Ангели Меркель. Через те, що, як зазначив один з тодішніх лідерів опозиційних «зелених» Юрген Триттін, «рівень вимог до підлеглих не відповідає рівню вимог, котрі Гуттенберг ставить до себе».

Але які вимоги ставлять до себе і своїх підлеглих українські політики? Україна теж має свою історію політичного плагіату, але, на жаль, усі винні в ньому, якщо і втрачали посади, то не через це. Так, скандали щодо плагіату супроводжували нардепа і академіка Володимира Литвина з того часу, як він очолив Адміністрацію президента. Тоді виявилося, що видавати чужі роботи за свої він почав ще у 1991 р. А в 2006 р. вже спікер Литвин видав свою «Історію України», половина об’єму якої була списана з робіт таких відомих українських істориків, як Наталя Яковенко та Олексій Толочко.

Литвин не єдиний українських плагіатор-політик. Серед них можна зустріти і народних депутатів, і міністрів, і президентів. І ніхто з них не поніс навіть репутаційних втрат. На жаль, це нагадує ситуацію в сусідній Росії, де наукова громадськість постійно оприлюднює факти про нові і нові списані дисертації, книги та статті, але міністр культури все той же, не кажучи вже про президента.

Не дивно, що українські політики, або наближені до них люди, продовжують нас радувати історіями про плагіат. Скажімо, на початку цього року були виявлені запозичення як у дисертації, так і у інших роботах дружини «культурного» віце-прем’єра (ще одна сумна схожість із Росією та її міністром Мединським) Катерини Кириленко. Вже колишня учениця 11-А класу однієї з київських шкіл Юлія Костенко мабуть була щаслива дізнатись з преси, що її шкільна презентація сильно допомогла такій відомій вченій.

Випадок з дружиною В’ячеслава Кириленка цікавий як тим, що це перший гучний скандал на межі політики і науки від часу Революції Гідності, так і реакцією на нього з боку відповідних органів у сфері науки та освіти. Спеціалізована вчена рада Харківського педуніверситету ім. Г. Сковороди взагалі не знайшла у роботах Катерини Кириленко якихось проблем, попри очевидність доказів. А Міністерство освіти в особі Лілії Гриневич самоусунулось від справи: міністр пояснила, що в усьому винна стара процедура розгляду таких справ. Та останні події багатьох примусили замислитися, чи справа справді тільки у цьому.

Группа «Дисергейт», що складається з представників наукової спільноти, провела аналіз двох останніх статей міністра освіти і виявила у них наявність плагіату. Запозичення без позначення справжнього авторства були присутні у кожній з них, включно з висновками. У своєму пості у фейсбуці Лілія Гриневич визнала проблему, зазначивши у своє виправдання, що запозичені фрагменти не були позначені відповідним чином через недогляд і вони займають невелику частину загального об’єму робіт.

Справді, частка плагіату у статтях Гриневич не така вже й значна, у порівнянні з такими корифеями української науки і політики, як Володимир Михайлович Литвин чи Віктор Федорович Янукович. Справді, про плагіат в інших її роботах допоки невідомо. Але саме в згаданих двох він присутній доволі систематично. До того, ж наявність навіть невеликої частки плагіату підважує довіру до рішень органів, підпорядкованих міністру. Повертаючись до випадку з Гуттенбергом, можна і нам замислитися над питанням німецького політика: а чи зможе міністр ставити достатньо високі вимоги до підлеглих, маючи на своєму рахунку такі проколи?

Ми не можемо стверджувати, що відповідь саме «ні», але на жаль український досвід не залишає багато місця для оптимізму. Особливо, якщо згадати, що вчену раду, що надала ступінь Катерині Кириленко теж очолює міністр освіти, щоправда колишній – Станіслав Ніколаєнко. І як нещодавно виявилося, на його рахунку є особистий досвід переписування чужих матеріалів до своєї дисертації. Завдяки цьому зразку плагіату він зміг стати і академіком Академії педагогічних наук. За таке у нас міністрів не тільки не карають, а ще й нагороджують.

28 листопада міністр освіти Лілія Гриневич зустрічалася з німецьким послом. Темою, яку вони обговорювали стало проведення Року німецької мови в Україні. За словами міністра, німецька – є другою іноземною мовою в країні. І це чудово. Але хотілося б, щоб українці вивчали не тільки мову, але й вчилися у німців як реагувати на історії з плагіатом серед політиків та чиновників. Бо інакше як можна сподіватись побороти цю епідемію серед тих, хто стоїть у науковій ієрархії нижче? І врятувати залишки української науки.