Українці не люблять свою Верховну Раду. Їх дратує те, що депутати не відвідують засідання, а також злить те, як рідко ці засідання відбуваються. Ми не розуміємо за що наші депутати отримують зарплату, якщо ухвалюються пару законопроектів у місяць. Ці почуття до вищого представницького органу добре знайомі громадянам й більш щасливих країн. Проблема у тому, що поряд з природними хворобами всіх парламентів — навіть вигаданого Галактичного Сенату — ми бачимо у нас довготривале небажання їх вирішувати. Їх накопичення.

Погано налагоджений законодавчий процес, відсутність дисципліни — все це не тільки підриває авторитет вищого законодавчого органу України. Це родить його політично недієздатним, бо справжня легітимність і могутність походить не від того, що написано у Конституції. Її джерело у авторитеті, що так необхідний провідному органу парламентсько-президентської республіки. Хочете знати, що буває, коли його немає — передивіться Зоряні війни.

Саме у розриві порочного кола «неефективність-падіння авторитету-ще більша неефективність» полягає ідея реформаторських пропозицій, до розробки яких були залучені часті гості нашої країни з ЄС — пани Кокс та Квасневський. Результатом цієї місії став документ під назвою «Рекомендації щодо внутрішньої реформи та підвищення інституційної спроможності Верховної Ради України». На останньому пленарному засіданні від отримав офіційний статус дорожньої карти реформи Верховної Ради.

Попри довгу назву, сам документ лаконічний. Він зачіпає основні проблеми роботи парламенту і дає короткі рекомендації по їх вирішенню, спираючись на загальноєвропейський досвід. Розділений на 7 умовних розділів та 52 пункти він торкається чотирьох основних проблемних напрямків: законодавчого процесу, дисципліни, відносин з урядом та ефективності комунікацій. Що ж пропонується змінити?

Результатом спостережень європейських ревізорів стали рекомендації по створенню спеціального підрозділу Апарату ВРУ, який би займався саме питаннями відповідності законопроектів вимогам 90 і 91 ст. Регламенту. Тобто законопроекти мають завжди супроводжуватися «достовірним фінансово-економічним обґрунтуванням» та поясненням необхідності його прийняття. Апарат має перевірити, чи не дублює пропозиція вже існуюче законодавство. На початку кожної сесії Рада має обрати 20 важливих законопроектів для обов’язкового розгляду. При виборі має враховуватись кількість депутатів фракції, що підтримує автора проекту.

Підвищенню якості законотворчої роботи має сприяти більша ефективність комітетів. Щоб їх робота не була формальністю, пропонують гарантувати достатню кількість часу на розгляд кожного проекту прямо у нормах Регламенту. Та і самих комітетів має стати менше — не більше 20. А сесійні тижні мають буди присвячені одночасно роботі у комітетах та у залі, для пришвидшення розгляду пропозицій.

А от найбільший розголос у ЗМІ викликала екзотична для нас, але справді доволі розповсюджена в Європі норма — приймати звичайні законопроекти не абсолютною більшістю від складу парламенту, а більшістю від присутніх на засіданні. Звичайно ж з визначенням кворуму. Тільки це доволі далека перспектива, бо потребує внесення змін до Конституції. А як це у нас робиться ми всі знаємо. Тож те, про що більш за все говорять, має найменше шансів на життя.

Тема депутатської дисципліни викликає багато емоцій у кожного українця. Та попри всю популярність, документ їй присвячує не так вже й багато місця. Фактично пропозиції Кваснєвського та Кокса можна звести до трьох: 1) за порушення порядку відстороняти депутатів від засідань або штрафувати їх; 2) запровадити інститут приставів; 3) та розробити кодекс етичної поведінки. Але навіть вони виглядають справді революційними для сучасного українського парламентаризму.

Парламентсько-урядові відносини за баченням авторів мають змінитись у двох аспектах. Перший — це робота уряду у якості суб’єкту законодавчої ініціативи. Тут місія наполягає на більшій координації між двома владними інститутами. Завданням уряду має стати подання разом із законопроектами документів («Білої книги»), які б обґрунтовували їх політичні цілі та розповідали про заходи щодо їх впровадження у життя в разі прийняття. Це має стимулювати працювати вищий виконавчий орган не тільки в реактивному режимі.

Другим аспектом є парламентський контроль за роботою виконавчої влади. При системі де саме парламент, хоча б у теорії, грає першу скрипку, такий контроль особливо важливий. Для його налагодження емісари запропонували розробляти чіткі щорічні плани звітування міністерствами про свою діяльність та виконання затверджених програм. Зменшення кількості комітетів, разом з чіткою прив’язкою їх компетенції до окремих відомств, має сприяти систематичності нагляду за останніми. Підсиленим комітетам також пропонують почати розробляти річні плани нагляду.

Сильний сучасний парламент має мати гарно налагоджену систему комунікацій — із суспільством, пресою, внутрішньо-парламентських. У пунктах «Рекомендацій», що присвячені цьому питанню, можна вичитати про необхідність запровадження інституту парламентських кореспондентів (наскільки це відноситься до компетенції саме ВРУ питання), створення спеціальних підрозділів Апарату з комунікацій.

Пропонується дати можливість громадянам коментувати законопроекти й налагодити інформування через Інтернет. Поряд з тим у документі можна зустріти рекомендації закрити для доступу преси погоджувальні ради, що очевидно має сприяти більш здоровій атмосфері міжфракційних взаємин.

Значне місце у «Рекомендаціях» присвячено і закликам до впровадження європейських норм, гармонізації з європейським законодавством та виконанню Угоди про асоціацію. Тому логічно було б з’ясувати яким же є європейський парламентаризм і чим надихалися власне автори «Рекомендацій».