Основна ідея створення Державного бюро розслідувань полягає у формуванні органу, спеціально призначеного для протидії, розкриття та розслідування злочинів, вчинених у вищих ешелонах влади. В ідеалі, даний орган має стати чимось на кшталт «недоторканих», які у 30-ті роки вели справу Аль Капоне, захищеність та незалежність працівників якого забезпечена настільки, що вони не боятимуться йти проти сильних світу цього.

Бюро матиме достатньо широкі повноваження, об’єднуючи у своїх руках весь процес досудового розслідування за «власними» справами – від моменту його відкриття і до передачі матеріалів до суду. При цьому, закон прямо забороняє будь-яке зовнішнє втручання у досудове розслідування, що проводиться Бюро, називаючи будь-які вказівки, пропозиції, вимоги, доручення з цього приводу неправомірними. Додатковими гарантіями незалежності мають стати також висока оплата праці, достатньо широкі права тощо. До уваги взяли навіть особовий склад ДБР, встановивши квоти при його формуванні. Так, особи, які протягом останнього року обіймали посади слідчих прокурорів не можуть складати більш як 30% від загальної чисельності слідчих, особи, які протягом останнього року обіймали посади в оперативно-розшукових підрозділах – більш як 40% оперативних працівників.

Необхідність такого підходу стає очевидною, якщо подивитись, які саме злочини віднесли до відання бюро.

Першу групу злочинів складають злочини, вчинені: Президентом України, головою Верховної Ради України та його заступниками, головами постійних комісій ВРУ та їх заступниками, народними депутатами, прем’єр-міністром України, членами Кабінету Міністрів України, Головою та членами Конституційного Суду України, Головою та суддями Верховного Суду України і вищого спеціалізованого суду України, генеральним прокурором України та його заступниками.

Належать до відання ДБР і злочини, вчинені посадовцями подрібніше. Мова йде про тих, чиї посади відповідають першій – третій категорії державної служби. Людською мовою це десь від заступника міністра чи голови облдержадміністрації і до начальника управління у якомусь міністерстві чи голови райдержадміністрації.

Третю групу «клієнтів» Бюро складають судді та працівники правоохоронних органів, що скоїли злочин. До речі, корупційних злочинів це не стосується, це – сфера відповідальності Національного антикорупційного бюро.

Окремо серед осіб, чиї злочини належать до компетенції ДБР, закон називає службових осіб самого НАБУ, керівника та прокурорів Спеціалізованої антикорупційної прокуратури.

Окрім цього, Бюро займатиметься й військовими злочинами (у сенсі протидії, не вчинення, звичайно).

Тут, власне, і виникають проблеми із розслідуванням розстрілів на Майдані. Враховуючи, що фігурантами кримінального провадження є правоохоронці та колишні керівники держави, ці злочини відносяться до підслідності Бюро. Яке хоча сформоване в останній день перед набранням Законом чинності (1 березня 2016 року), але поки що не має керівника і існує хіба на папері. В результаті, прокуратура ці злочини розслідувати ніби й не може, а того, хто може – немає.

То що з керівником?

Як і у випадку із НАЗК, процедура призначення директора ДБР досить складна, що має слугувати додатковою гарантією його доброчесності та незалежності від політичних впливів. Ну і професіоналізму, звичайно.

Директора призначає Президент України за поданням прем’єр-міністра України. Наче просто, але не зовсім.

Справа у тому, подання очільника Кабміну базується на поданні вже звичної для нас конкурсної комісії. Вона складається з дев’яти осіб, по три з яких призначають відповідно Президент України, ВРУ та Кабмін. І якщо ви не слідкували за новинами, то можете подумати, що конкурсна комісія просто не може дійти згоди щодо найбільш гідної людини. Але ні. Поки що й конкурсної комісії немає. Із 9 осіб, які складають конкурсну комісію, 6 вже призначені – це ті, що йдуть за квотами Президента і уряду. Проблема в представниках парламенту, згоди щодо них поки що немає.

Отже, як це часто буває, хороша ідея поки що не витримує випробування суворими українськими реаліями.