День, в який було оголошено про обрання п’ятим президентом України Петра Порошенка, запам’ятався ще однією подією – першою справжньою атакою українських військових на бойовиків у Донецькому аеропорту. Це поєднання бачилось тоді символічним і надихаючим. Через три роки, плануючи своє переобрання, Петро Порошенко вимушений думати не про тріумф, а про пошук найбільш вигідного спаринг-партнера на вибори. Більш символічним виявився солдат, що знепритомнів під його час інавгурації.

Причини переміни лежать на поверхні. І як би мабуть не хотілося уявляти самому президенту – за ними стоїть далеко не стільки те розчарування, з яким би зіштовхнувся будь хто у цьому кріслі, скільки розчарування саме діями конкретного глави держави. Діями Петра Порошенка.

Дуже швидко для будь-якого зацікавленого українця очевидними стали дві речі про главу держави – обраний президент практично не має своєї команди і він любить домовлятися. Першим виправдовували його доволі дивні вчинки на ниві кадрової політики, очікуючи що з часом він обросте талановитими виконавцями, проголошуючи що завдяки цьому він зможе привести нових людей у держслужбу і політику. А друге ставили у заслугу: дипломатичний хист міг би доволі сильно послужити державі у цей важкий час, коли потрібно вибудовувати тісні відносини з закордонними партнерами.

Але на жаль тепер такі роздуми можуть викликати лише посмішку, бо як виявилося ніякою повноцінною командою обростати він не тільки не хоче, але й не вміє – йому достатньо пари друзів. А талант до домовленостей він збирався використати не стільки на зовнішньополітичній службі, скільки підмінити ним внутрішню політику.

Саме на підміну справжньої політики хитрими маневрами і піар-кампаніями схожі останні два роки президентства Петра Порошенка. При чому, все більше і більше ці маневри і піар-заходи перетворюються з проактивних на реактивні, що є явною ознакою внутрішньої кризи. Чого варта лише історія з рекламою безвізу: задумана для демонстрації європейських досягнень цього президентства і щоб перекрити всі конфузи з заявами Порошенка про швидке наближення «часу Х» останні роки, вона була проведена настільки погано, що зашкодила б навіть популярному главі держави. Від всіх цих плакатів, масових дійств за участю бюджетників у стилі дешевих імітацій Діснею і концертів районних колективів залишилося враження, що підзаробити в Адміністрації президента може навіть студент відповідного напрямку, якщо знає кому навішати локшини на вуха.

Але впевненість у неперевершеності своїх хитрощів і піар-талантів служить Петру Олексійовичу погану службу не тільки у публічному полі, але й на полі більш значимої для нього закулісної політики. Тут його стратегія була простою і на перший погляд абсолютно виграшною: грати на протиріччях між основними олігархами, перетворившись на головного посередника між ними і пропонуючи послуги лояльної до себе частини державної машини. Бути потрібним, балансуючи інтересів головних українських капіталістів у різних сферах: Ахметова, Пінчука, Онищенка, Злочевського, Авакова, Косюка і т.д.

Звичайно, не маючи стратегії виживання у морі, де царюють акули українського капіталу, ставати президентом просто зась. Але робити це можна по-різному, зайняти різне положення. Вибір Петра Олексійовича – залишитись просто одним «зі своїх», одночасно сидячи на всіх олігархічних стільцях.

Та схоже бачення його партнерів на те, чи можна вгодити всім і загалом на хитромудрі схеми не завжди співпадає з президентським, у результаті чого країна все більше звикає до скандалів, фігурантом яких є сам голова держави. Замість того, щоб бути арбітром між бізнесменами, він своїми діями просто все більше підсилює одного з них – Ахметова. Воюючи за вплив над місцевими елітами, він втрачає обличчя і повагу. Роздаючи шматки електорального пирога партіям всіх забарвлень і ухвалюючи до своєї кого завгодно, опираючись на таких одіозних персонажів як Олесь Довгий чи Віталій Хомутиннік, він випускає з рук можливість мати будь-яку стійку парламентську більшість.

Петро Порошенко не хоче бути головою держави одного терміну, але все більше перетворюється на людину, яка заганяє себе в рамки турбот про один день. Він впевнений, що вже зайняв чільне місце в історії, тільки це схоже на історію про людину, яка перехитрила сама себе. Єдиною його перевагою може бути те, що у потенційних суперників теж немає особливого бачення майбутнього країни. Але чи справді це варте голосів саме за нього?

Звичайно у Петра Олексійовича все ще є час запропонувати країні бачення, замість піар-акцій і політику замість інтриг. Час поки є, та чи є ще шанс стати політиком?