2016 рік — особливий у дворічному американському виборчому циклі. І цю особливість вже змогли відчути не тільки ті, хто активно слідкує за новинами — вона відбилася навіть на поп-культурі. Бо цього разу в кінці року буде не тільки обраний новий склад Конгресу, не тільки посядуть крісла губернатори окремих штатів, але й з’явиться новий президент Сполученних Штатів Америки.

Ще з початку року почалася суто американська політична гра на вибуття — праймеріз. Драматичне шоу, що продовжується півроку і в кінці якого, члени та симпатики партій мають обрати з багатьох по одному найдостойнішому для боротьби за золото — за Білий дім.

Цього разу традиційне шоу стало ще більш видовищним через неочікуваних кандидатів-лідерів. В обох головних партіях точиться запекла боротьба між різними соціальними групами виборців. Завдяки цьому на поверхню винесло тих, чію номінацію на початку гонки вважали ледь не жартом.

Республіканці до етапу праймеріз підійшли з чи не найбільшою за історію кількістю претендентів на номінацію. Серед них були і ветерани політики, як губернатор Огайо Джон Кейсік або колишній губернатор Флориди Джеб Буш, так і молоді багатообіцяючі сенатори — Тед Круз з Техасу та Марко Рубіо з Флориди. Свою кандидатуру висунув ексцентричний багатій Дональд Трамп, якого не сприймали всерйоз. Найбільші шанси на номінацію всі давали улюбленцю істеблішменту Рубіо, що отримав призвісько «Республіканський Обама». Або Теду Крузу чи Бушу. Гонка починалася традиційно і зрозуміло, але то був лише початок.

Ще простішою ситуація виглядала у демократів. В Обами останній строк, отож амбійційна Гілларі Клінтон знову вирішила номінуватися. І на цей раз наче нічого не мало загрожувати її шляху до виборчого бюлетеня. З точки зору бідь-якого спострігача була лише Гілларі — і всі інші. Допоки на горизонті не з’явився 74-літній сенатор з Вермонту Берні Сандерс. Він навіть не був спочатку членом партії. Рідкісний випадок для американської політики з її двопартійністью — незалежний сенатор. Але ще рідкіснішими для США стали його погляди, які він окреслив, як «соціалізм» та «соціальну демократію».

Коли прийшов час для активної фази кампанії, несподіванно для багатьох вона виявилася битвою, позначеною екзотичними ідеями і фрустрацією виборців. Недовірою американців до свого істеблішменту та до його традиційної політики. Особливо, як відзначають спостерігачі одночасно з республіканського і демократичного боку — недовірою до соціально-економічної політики верхівки своїх партій.

Смішний для всіх спочатку Трамп, граючи на невдоволені білого робочого класу втратою робочих місць, перенесеням виробництв в інші країни, іміграцією, став головним претендентом на номінацію від республіканців. Виграючи штат за штатом (а голосування на преймеріз проходить саме поштатно) мільйонер здобув 19 перемог в 31 голосуванні. Він вже має більше половини від необхідної кількості делегатів загальнопартійного з’їзду. Свого найближчого суперника — Теда Круза — він випереждає більш ніж на 250 делегатів. Улюбленець преси Марко Рубіо взагалі вибув з гонки, після розгромного програшу Трампу у рідній Флориді.

Сьогодні основною надією багатьох республіканців є те, що Трампу все ж не вистачить голосів делегатів до магічної цифри 1237. І тоді з’їзд переторвиться у відкритий. Делегати втратять обов’язок голосувати саме за того кандидата, за якого мали б по результатам праймеріз у штаті. До існуючих номінантів можуть додатись нові. Наприклад, Мітт Ромні — республіканський кандидат у президенти на минулих виборах. Та є проблема — електорат Трампа нікуди не подінеться і якою буде його реакція? На питання CNN щодо можливості програти на з’їзді сам Трамп відповів: «Я думаю, ви отримаєте заворушення». Останній раз політичні заворушеня у США були в 1968 році.

Передвиборча гонка у демократів не така яскрава і заворушеннями ніхто не загрожує — навпаки, той же Сандерс у протилежність Трампу у республіканців, навіть намагається не атакувати особистість Клінтон — але й там не все так добре для партійного істеблішменту. Шанси колишньої першої леді і Держсекретаря потратипи на вибори від власної партії вражаючі, але вже не беззапаречні. Вона випереджає свого суперника на лише близько 300 делегатів (без врахування «суперделегатів», що можуть змінювати свою пітримку) й отримала поки половину з необхідних 2383 голосів. Її можлива перемога у внутрішньопартійній боротьбі не буде тріумфом. Дідусь Сандерс власною принциповістю і обіцянками зменшити борговий тягар перетягнув на свою сторону молодих виборців.

Якщо номінантом стане Гілларі Клінтон, то всі опитування саме їй дають перемогу у боротьбі за Білий дім. Зараз вона переважає всіх суперників, крім Марко Рубіо. Того самого Рубіо, якого виборці його ж партії викинули з гонки — чудова ілюстрація до парадоксу Кондорсе. Але чи важливо українцям, кого американці зроблять президентом, а кому вони накинуть на комірець?

Звичайно, бо саме в руках президента наймогутнішої країни світу її зовнішня політика. На жаль найбільш вигідні нам кандидати більше не мають шансів або їх дуже мало. Якщо ж вибирати між Клінтон та Трампом — то вибір очевидний за кого вболівати. Пані Клінтон загалом обіцяє притримуватися української політики Обами, різниця мінімальна. Дональд Трамп одночасно хвалить Путіна і натякає на слабкість суперниці-демократки у її російській політиці. Та вихваляє російського президента він частіше.

Але американські виборці незадовлені й традиційною зовнішньою політикою, не тільки економікою. Клінтон же, цитуючи відомого політичного коментатора Джефа Грінфілда, «завжди притримувалась політично популярних позицій». Тому треба бути готовим до того, що при будь-якому результаті виборів американці у чомусь накладуть на комірець і нам.