Поширення чуток про відставку Арсенія Яценюка з посади прем’єр-міністра України почалося ще восени 2015 – взимку 2016 року. Втім, Арсеній Петрович не збирався просто здаватися та віддавати власну посаду, хоча б через те, що він не міг повернутися до затишного крісла народного депутата. Чутки ширилася — кандидатів на посаду голови Кабміну шукали.

Ближче до червоної дати в календарі, якою мав стати день розгляду звіту уряду, у ЗМІ почали активно обговорювати двох осіб, що можуть замінити Яценюка — чинного спікера Верховної Ради Володимира Гройсмана та міністра фінансів Наталію Яресько. Будемо з вами відвертими: кандидатуру пані Наталії ніхто всерйоз не сприймав, натомість вона була такою собі зброєю в руках Президента України Петра Порошенка проти олігархів, які тим чи іншим шляхом впливали на думку та позицію Арсенія Яценюка.

16 лютого 2016 року, коли парламент розглядав питання недовіри уряду, був розіграний план змови олігархів та представників чинної коаліції: БПП на словах підтримує відставку прем’єра, а діями — ні. Так, більшістю голосів парламент оголосив про незадовільну роботу Кабміну, але під час голосування за відставку Яценюка та уряду голосів не вистачило — 194 з 226 необхідних. При чому не голосували ті, хто постійно критикував уряд — «Опоблок» (з 43 лише 8 проголосували за), «Воля народу» (з 20 депутатів 6 за) та «Відродження» (0 голосів).

Країна важлива, але олігархи важливіші

Як так сталося, що офіційна опозиція в своїй більшості не голосувала за відставку уряду Яценюка? Відповідь не так вже важко знайти тим, хто пильно слідкував за подіями в Україні. Мотивацією «Опоблоку» не голосувати за відставку Кабміну було кримінальне провадження у так званий справі «вишок Бойка», яке лежало на столі екс-генпрокурора Віктора Шокіна й далі не просувалося.

А ось депутатське об’єднання «Відродження» напряму пов’язують з головою Адміністрації Президента Борисом Ложкіним. Ця партія активно брала участь в місцевих виборах в Україні і до неї увійшло багато екс-мерів обласних центрів. Як стало відомо зі ЗМІ, головною задачею партії стало «віджимання» електорату «Опоблоку» по всіх регіонах. Якщо ж поглянути на парламент, то виявиться, що співголовою об’єднання «Відродження» є екс-регіонал Віталій Хомутинник — бізнес-партнер Ложкіна та дніпропетровського олігарха Ігоря Коломойського (прізвище останнього ще з’явиться у цій історії). Завдяки таким зв’язкам і впливу на «Відродження», депутати об’єднання дали впевнених 0 голосів за відставку уряду.

Ну й не забуваємо про пропрезидентську політичну силу, «Блок Петра Порошенка», який дав лише 97 голосів із 136 можливих, хоча напередодні голосування лідер «БПП» Юрій Луценко гучніше за всіх кричав, що його фракція у повному складі підтримає відставку уряду Яценюка.

Підсумок: Голосування провалено, а прем’єр посміхається, як вперше.

Відставка Яценюка: дія друга

Можна припустити, що це було зроблено для затягування часу, протягом якого олігархи мали б вирішити свої питання: а саме — що вони хочуть замість прем’єрства Яценюка? Арсенія Петровича часто пов’язували з Ігорем Коломойським, а з нещодавнього часу і з донецьких олігархом Рінатом Ахметовим. Їх обох не так давно бачили в будівлі Кабміну пізно ввечері, хоча й у різний час, як раз після спроби парламенту відправити уряд у відставку.

Про що домовлялися обидва олігархи з Яценюком можна лише здогадуватися. Втім, натяки на домовленності можна легко побачити у тих чи інших рішеннях. Придивимось до так званого «списку Гройсмана», згідно з яким Володимир Демчишин втрачає свою посаду очільника Міненерговугілля. Можна припустити, що Рінат Ахметов вимагав його звільнення через постійний конфлікт з Демчишиним, а за це він пообіцяв попросити Яценюка піти у відставку.

Коломойський, швидше за все, як нафтовий бізнесмен та власник «Приватбанку» просив щось для власного бізнесу. Про тісні стосунки Ігоря Валерійовича та Арсенія Петровича чутки ширяться давно. Є лише припущення, що саме виторгував дніпропетровський олігарх. Нардеп Сергій Лещенко, наприклад, саме з цими домовленостями пов’язує відстрочку на виплату багатомільярдного боргу, що НБУ надав Приватбанку.

У результаті Яценюк погодився піти у відставку, але за низки умов: міністерські крісла, посада спікера Верховної Ради для соратників та нова коаліція, яка б налічувала 226 голосів. БПП відразу же вступив у переговори з «Радикальною партією», «Батьківщиною» та «Самопоміччю». Втім, після вимог Олега Ляшка обійняти крісло спікера парламенту, переговори з РПЛ були перервані.

Спроба вмовити Юлію Тимошенко також провалилася. Юлія Володимирівна вимагала розробити і ухвалити низку законопроектів, у тому числі про зменшення тарифів, що суперечить меморандуму з МВФ. Переговори з партією «Самопоміч» взагалі закінчились, так фактично й не розпочавшись. Порошенко демонстративно запропонував лідеру політсили, Андрію Садовому, посаду прем’єра, та відразу ж почув відмову — «Самопоміч» відмовлялась брати на себе відповідальність за уряд не маючи більшості у коаліції. Фактично це стало продовженням сталої практики, яку партія демонструє у багатьох випадках: уникати відповідальності там, де можливо доведеться долати чиюсь протидію або шкодити своєму рейтингу. Відповіддю соратників Порошенка стали обвинувачення у тому, наче саме рішення політсили Садового завадило передачі прем’єрського портфеля Яресько.

Коли стало зрозуміло, що формується коаліція на двох, тема Яресько-прем’єра остаточно зникла з порядку денного. Як вже було сказано, її кандидатура багато у чому від самого початку виконувала роль опудала, а не реального претендента. Остаточну крапку поставили вимоги «Народного фронту», що як кажуть, були неприйнятними для міністра фінансів — зберегти у будь-якому випадку на своїх посадах міністрів Авакова та Петренка. Це стало принциповим питанням для Яценюка та його політсили, без позитивного вирішення котрого ті відмовлялись міняти уряд і формувати нову коаліцію.

Саме на такому фоні вже офіційно виринає кандидатура Гройсмана. Як людині доволі наближеній до президента, йому одночасно намагаються створити імідж політика, здатного до самостійних рішень та до компромісів. У відповідь політичні коментатори в один голос почали говорити, що справжнім прем’єром буде Порошенко. Це стало лише початком політичних торгів, результатом яких мав стати розподіл портфелів, що влаштував би всіх. А ще двом фракціям не вистачало голосів для формування коаліції, а їх треба було знайти.

Коаліційну проблему було вирішено подолати через залучення позафракційних депутатів до БПП — старе добре «тушкування». Так у фракції опинилися семеро нових членів, з колишніх представників «Самопомочі» та позафракційних. Це дозволило Юрію Луценку заявити, що 226 голосів вже набрано. Але не все так просто, якщо згадати дисциплінованість українських депутатів. І те, що, наприклад, члени групи «Єврооптимістів» не палають бажанням голосувати за уряд Гройсмана. Очевидно, поряд з офіційною коаліцією формується «тіньова», куди намагаються залучити позафракційних і членів двох парламентських бізнес-груп — «Воля народу» та «Відродження» — щоб домогтися хоч якоїсь результативності у сесійній залі.

Антракт

Паралельні торги щодо міністерських посад продовжувались до останнього моменту. Вони висіли на волосині навіть після того, як Яценюк подав у відставку (зазначимо, поговоривши перед тим із вдячним Байденом). Тягнути з відставкою Яценюку вже не було потреби, бо його вимоги, як і вимоги його спонсорів, були задоволені — посада спікера, не менше шести міністерських посад, Аваков і Петренко у ключових кріслах, відставка Демчишина. І фактичний перехід відповідальності за роботу уряду до президента. Чого ще бажати?

Як не дивно, найбільші суперечки за портфелі виникли всередині самої БПП та президентського оточення, продемонструвавши відсутність їх монолітності. Постійні намагання відправити чи то Ложкіна (зі «зливами» у пресу про його згоду), чи то Ковальчука в уряд, на віце-прем’єрську посаду, привідкрили боротьбу за контроль над Адміністрацією Президента між різними групами впливу. Жирні посади міністрів економіки та енергетики стали предметом особливо жорстких боїв.

В останній день перед 12 квітня, що було визначене у якості дедлайну для формування уряду під час президентського візиту до США, коли вже наче всі посади були узгоджено, до боротьби вирішив підключитися сам Гройсман. Прямо під час вечірнього засідання фракції БПП стало відомо, що він може відмовитися від посади, якщо не врахують його побажання. Як зазначав присутній на зборах Сергій Лещенко, каменем спотикання стало бажання спікера бачити поряд із собою в уряді людей з вінницької команди — Кістіона, Реву. Їм він довіряє, вони залежні особисто від нього.

12 квітня мало стати днем, коли Україна отримає новий уряд. Всі перешкоди для цього наче вже були усунені. Але насправді не всі — нікуди не поділося загальне бажання отримати якнайбільше. Саме це бажання перетворило останні дні коаліціади у справжнє шоу. Саме воно стоїть багато у чому за самою зміною кабміну Яценюка. Ця ж жадібність є причиною того, що мало хто вірить у більший, ніж у попередників, реформаторський потенціал уряду, що зараз народжується.