7 червня Україна відзначає другу річницю з дня інавгурації Президента України Петра Порошенка. За ці два тривалі роки в країні багато чого змінилося: призначений новий Кабмін, утворені нові антикорупційні органи та спеціальні агентства, прийняті нові закони та багато іншого. Але є те, що не змінилося з далеких часів українського політикуму, а саме – договорняки між владою та олігархами.

«Солідарність» Банкової з «регіонами»

Восени 2015 року в Україні відбулися місцеві вибори, які Президент Порошенко та його партія БПП проводили під гаслом: «реваншу регіоналів не буде». У той самий час, партія «Відродження», реанімована колишніми регіоналами Віталієм Хомутинніком, Віктором Бондарем та Валерієм Писаренком, заявила про участь в місцевих виборах. Одним з ключових представників партії став Геннадій Кернес, який боровся за збереження за собою посади міського голови в Харкові. До неї ж приєднався ще один харківський «регіонал», Дмитро Святаш. За збігом обставин «Опоблок» не був зареєстрований для участі у виборах до Харківської міськради (за однією версією – за власною ініціативою, а за іншою – його не допустили), а отже шанси «Відродження» стати правлячою партією у місті значно зросли.

Представники т. зв. демократичних сил (БПП, «Батьківщина», «Самопоміч», «Радикальна партія», «Народний фронт») в унісон заявляли, що не допустять перемоги Кернеса в Харкові та обіцяли висунути єдиного кандидата на міського голову Харкова. Та подальший розвиток подій багатьох змусив підозрювати, що місто просто зливають Кернесу, домовившись заздалегідь.

solntselikiy

25 жовтня, місцеві вибори в Харкові

За нашою інформацією, ця домовленість була між дніпропетровським олігархом Ігором Коломойським та безпосередньо Петром Порошенком. «Відродження» пов’язане з Ігором Валерійовичем низкою ниточок. Одна з них – це сам лідер партії Хомутиннік, який є бізнес-партнером дніпропетровського олігарха; явним свідченням цих зв’язків є й висунення людини ІВК Святослава Олійника до Дніпропетровської облради саме від «Відродження». Як результат, ніякого єдиного кандидата у Харкові демократичні сили не висунули – СП та БПП поставили кожна своїх кандидатів і очікувано програли Кернесу.

Ще одним містом, де мерське крісло здобув кандидат «Відродження», став Ужгород. Міським головою став учасник антимайдану, колишній «регіонал» Богдан Андріїв, який переміг безпартійного Сергія Ратушняка та БППшника Михайла Качура.

Окрім того, під місцеві вибори 2015 з’являється партія «Наш край», до якої увійшли чинні та колишні мери низки міст Східної, Центральної та Південної України. НК була створена як проект Банкової для відбору голосів, разом з вищезгаданим «Відродженням», в «Опозиційного блоку». І це їм вдалося – рівень підтримки «Опоблоку» вдалося знизити. Правда, за рахунок перемоги по суті тих самих «регіоналів», які вчасно перефарбувалися.

Сильні підозри про наявність договорняків висловлювались під час виборчої кампанії у Дніпрі та Одесі. Чинна влада наче навмисне не виставляла сильних кандидатів в цих містах. Так, у Дніпрі від БПП був висунутий нардеп Максим Курячий, який не потрапив навіть в трійку лідерів, програвши «регіоналам» Олександру Вілкулу, Загіду Краснову та людині Коломойського Борису Філатову. Останній і став міським головою.

Матеріал за темою:

В Одесі від пропрезидентській партії був висунутий маловідомий у самому місті Саша Боровик, а його основним опонентом звісно став вже діючий мер Одеси Геннадій Труханов, який балотувався від своєї партії «Доверяй делам». Причина висунення настільки чужого місту, хоча й пов’язаного з командою Саакашвілі, кандидата пропрезидентською партією так і залишилася загадкою. Очікувано, БПП програв і це місто, віддавши мерське крісло Геннадію Труханову, російському громадянину, як ми тепер знаємо завдяки інформації, що поширили ЗМІ в рамках панамського скандалу з офшорами українських політиків, серед яких опинився й одеський міський голова. У документах Труханова була ксерокопія російського паспорту, перевірка номеру якого через міграційну службу РФ свідчить про те, що він дійсний. СБУ практично не відреагувала на ситуацію, а сам Труханов звичайно все спростував.

Цікавим є приклад Запоріжжя. Тут «Блок Петра Порошенка» висунув чинного нардепа БПП Миколу Фролова (ректор Запорізького національного університету). Проти нього у боротьбу за крісло мера вступив головний інженер комбінату «Запоріжсталь» Володимир Буряк, наближений до донецького олігарха Ріната Ахметова. Буряк робив ставку на промисловість міста та грав за старою схемою «регіоналів»: давав обіцянки про зменшення високих тарифів, розвиток промисловості і так далі. Низька явка серед молодих місцевих жителів та гра на традиційно болючих питаннях зробили свою справу – в два тури очікувано переміг Володимир Буряк. Але запорізька історія показала одну з причин того, чому серед іншого БПП так легко віддавала багато місцевих громад суперникам. Фролов був найсильнішим з тих, кого партія могла виставити і одночасно – дуже слабким. Це був найкращий варіант, що наспіх збита на основі ситуативної підтримки частин еліт сила могла знайти у своїх рядах.

Також, Ахметову вдалося отримати контроль над ще одним важливим містом. В Донецькій області, в місті, що знаходиться на межі із зоною АТО – в Маріуполі на міських виборах переміг директор з персоналу та соціальних питань комбінату ім. Ілліча Вадим Бойченко. Правда сам чинний мер спростовує свій зв’язок з відомим олігархом, та хто б таке підтвердив? Схожі ситуації склалися й в інших обласних містах, таких як: Сєвєродонецк, Слов’янськ, Кривий Ріг, Мукачево (хвороба на Балогу) тощо.

Коаліція на двох

Втім, кулуарні домовленості не обмежуються місцевими виборами. Після скандального голосування за Держбюджет-2016 та тривалих зимових свят, під час яких неодноразово піднімалося питання відставки Арсенія Яценюка з посади прем’єра, в Україні почалася політична криза. Коаліція була не в змозі ухвалювати ініціативи Кабміну, а уряд продовжував підігравати прихильникам відстрочки запуску Національного агентства з питань запобігання корупції та е-декларування для посилення своїх позицій серед окремих політичних сил. Всю епопею із НАЗК ми вже описували раніше. Станом на сьогодні ця епопея, перейшовши в дещо інший формат, триває й досі: у Конституційному суді лежить колективний позов 42 нардепів-колишніх «регіоналів», які вимагають відстрочки е-декларацій. Окрім того, триває саботаж створення Державного бюро розслідувань, яке виконуватиме функції головного контролера за всіма правоохоронцями, високопосадовцями і суддями.

Матеріал за темою:

Наприкінці січня-початку лютого серед представників різних фракцій почали ширитися чутки про відставку Яценюка. Так, тодішній очільник фракції «Блоку Петра Порошенка» Юрій Луценко неодноразово заявляв про підтримку відставки уряду Арсенія Петровича. Днем «Д» стало 16 лютого, коли у Верховній Раді було зареєстровано дві постанови: про недовіру уряду та безпосередньо звільнення Кабміну на чолі з Яценюком.

Треба відзначити, що з серпня 2015 і аж до цієї дати група депутатів та журналістів неодноразово заявляла про існування подання на зняття депутатської недоторканості з Юрія Бойка через так звану «справу вишок», яке блокував тодішній генпрокурор Віктор Шокін.

Тоді здавалося, що рішення про звільнення Яценюка вже прийняте. Звісно, голосів великої фракції «Народного фронту» ніхто не очікував. Але лідер фракції БПП у Раді Луценко демонстрував стовідсоткову впевненість у тому, що що потрібні 226 голосів будуть знайдені та гарантував голосування своєї політсили «за». Тільки у найбільш відповідальний момент голосів за відставку все ж не вистачило – за проголосували лише 194 нардепи. При цьому, відставку уряду не підтримала опозиційні до цього уряду сили – «Опоблок», «Відродження», «Воля народу».

Схоже, спроба відставки мала на меті підіграти очікуванням електорату. За нашою інформацією, напередодні голосування Президент України Петро Порошенко разом з дніпровським олігархом Ігором Коломойським (має вплив на позафракційних депутатів та «Відродження» бізнес-партнера Віталія Хомутинніка), Рінатом Ахметовим («Воля народу» та частина «Опоблоку») та Юрієм Бойком, на якого натиснули тим самим поданням, домовилися не відставляти уряд Яценюка. Посміхаючись Арсеній Петрович вийшов з сесійної зали, подякувавши депутатам та олігархам, а коаліція залишилася без трьох фракцій – «Радикальної партії», «Батьківщини» та «Самопомочі».

Урядова криза тривала аж до середини квітня. У цей проміжок часу журналісти проекту «Схеми» декілька разів фіксували візити Ріната Ахметова та Ігоря Коломойського до Адміністрації Президента. Ці візити підтвердив і сам Порошенко. Під час прес-конференції 3 червня він заявив, що бачився з Ахметовим та Коломойським декілька разів, але з нагальних питань. За інформацією від поінформованих осіб, йшли перемовини щодо умов, на яких Яценюк покине прем’єрське крісло. Як розповіли ці особи, основною вимогою Коломойського було рефінансування його «Приватбанку» у достатньому обсязі та реструктуризація боргу (на запит нардепа Сергія Лещенка НБУ відмовив у викритті подробиць реструктуризації), а також звільнення з-під варти наближеного до олігарха Геннадія Корбана. Водночас, Рінат Ахметов наполягав на звільненні тогочасного міністра енергетики та вугільної промисловості Володимира Демчишина, який активно блокував закупівлі вугілля в донецького олігарха.

Іншою вимогою була відставка Віктора Шокіна з посади генерального прокурора України. 29 березня з самого ранку український інформпростір шокувала новина про звільнення Шокіним його заступника Давіда Сакварелідзе. Того ж дня, Верховна Рада спромоглася звільнити Шокіна, тим самим виконавши перше зобов’язання перед олігархами (і як це не іронічно виглядає, одночасно – вимогу громадських активістів).

Паралельно з так званою «урядовою кризою», з президентської адміністрації були поширені дві чутки: що прем’єром стане Наталія Яресько (яка була не реальним кандидатом, а скоріше предметом шантажування олігархів) або наближений до Порошенка Володимир Гройсман. Саме другого кандидата справді просували на прем’єрське крісло.

Баталії навколо персонального складу Кабміну ми також описували раніше, тоді Гройсман намагався зберегти свою незалежність на політичній сцені та відстояти міністерські крісла для наближених до себе людей (що йому частково вдалося).

Матеріал за темою:

Боротьба за міністерські крісла висвітлила ще один конфлікт, що розгортався під килимами коридорів Банкової – між головою АП Борисом Ложкіним та старим другом Петра Порошенка Ігорем Кононенком. Третім фігурантом конфлікту став Віталій Ковальчук, заступник Ложкіна, якого той намагався позбутися і який спирався на підтримку саме Кононенка. Про цю боротьбу за владу між чиновниками президентської канцелярії ми вже згадували раніше. Але сама наявність цього жорсткого конфлікту, поряд з вимогами Гройсмана, говорить про те, що за 2 роки президенту так і не вдалося створити єдину віддану команду. Навіть найбільш наближені до нього люди тримаються разом через систему складних та мінливих домовленостей, які постійно доводиться поновлювати особисто голові держави.

14 квітня 2016 року було датою офіційного звільнення Яценюка та призначення нового уряду на чолі з Володимиром Гройсманом. За звільнення та призначення, голосували одні й ті самі депутати, коло яких визначалося домовленостями між олігархічними групами – це все ті самі «Відродження» та «Воля народу». Цікавинкою стало те, що, вочевидь не довіряючи стабільності домовленостей між групами впливу, Гройсман забув про формальності та подав новий склад Кабміну (без Демчишина!) в якості нардепа. Про те, що побоювання новоспеченого прем’єра були цілком обґрунтованими, засвідчила відмова «Волі народу» та «Відродження» голосувати за програму новопризначеного уряду; утім, після нетривалих переговорів, домовленість і про це все ж була досягнута.

Фіскальник-камікадзе

У процесі переговорів щодо призначення нового уряду ширилися чутки про звільнення чинного керівника Державної фіскальної служби Романа Насірова, який більше «воював» з Одеської митницею замість впровадження реальних реформ у своєму відомстві. Неодноразові обшуки та рейди з боку СБУ, Генпрокуратури та інших силовиків проводилися саме на Одеській митниці, хоча на інших, де неодноразово мали місце факти кришування та хабарів, подібної активності не спостерігалося (окрім маленьких затримань за хабарі в розмірі до 5 тисяч доларів). Медійний скандал навколо війни ДФС та Одеської митниці сильно розрісся, а спроби Насірова звільнити її керівника Юлію Марушевську так і залишилися безуспішними: під час візиту до Одеси, Гройсман зняв з Марушевської три догани, накладені головою ДФС. В цілому, складається враження, що на даний момент прем’єром обрана тактика зм’якшення конфлікту між ворогуючими начальником та підлеглою.

17 травня, візит Гройсмана до Одеси

17 травня, візит Гройсмана до Одеси

Натомість, з приходом Гройсмана гаряча точка перемістилася з Одеси до Закарпаття. 6 травня голова Закарпатської ОДА Геннадій Москаль звинуватив Романа Насірова, який, за нашою інформацією, наближений до славнозвісного Віталія Хомутинніка, у кришуванні контрабанди та спробі відновити «інститут смотрящіх». Як стверджував Москаль, Закарпатську митницю хоче прибрати до рук Хомутиннік (начебто через кадрові зміни, які пов’язані з голосуванням за прем’єрство Гройсмана) та відновити традиційні для регіону схеми контрабанди. Окрім цього, губернатор Закарпаття звинуватив головного фіскальника в незаконному призначенні Андрія Кримського заступником начальника регіональної митниці та звільненні її керівника Володимира Колеснікова. Висунувши ультиматум, Москаль попросив про звільнення з посади.

Втім, не пройшло й два тижні, як Геннадій Москаль попросив пробачення у Віталія Хомутинніка, заявивши про непорозуміння. Можна тільки здогадуватися, що отримав Москаль в обмін на такий крок.

Наближений генпрокурор опора президентства

Нагадаємо, що під час боротьби за уряд, протягом двох місяців Україна не мала повноцінного генпрокурора, а виконанням його обов’язків займався заступник Шокіна Юрій Севрук. Після численних заяв з боку БПП, що Юрія Луценка не будуть висувати на посаду генерального прокурора (офіційно – через відсутність юридичної освіти та досвіду роботи на посаді прокурора, які на той час ще вимагались законом від кандидата на цю посаду), в Раді «неочікувано» з’явився законопроект, який прибирав це обмеження.

При цьому, керівництво президентської фракції прекрасно знало, що голосів за призначення її керівника очільником ГПУ просто не має. Само тому було прийнято рішення використати вже перевірений метод – піти на негласні домовленості. Переговори тривали з традиційними партнерами – депутатськими групами «Воля народу», «Відродження» та позафракційними парламентарями, які входять до сфери впливу Ігоря Коломойського.

12 травня, питання генпрокурорства Юрія Луценка

12 травня, питання генпрокурорства Юрія Луценка

Слід зазначити, що до цього Верховна Рада вже не змогла ухвалити той самий законопроект під генпрокурорство Луценка і шанси, що за нього проголосують, були невеликі. І ось настав судний день: 12 травня. Після жвавих переговорів та розгляду порядку денного відповідна ініціатива була підтримана 258 голосами. Паралельно з цим, офіційна газета Верховної Ради «Голос України», продемонструвавши неабияку оперативність, оприлюднила у своєму номері прийняті зміни. Пізніше до сесійної зали прибув Президент Порошенко, який на той час вже встиг подати кандидатуру Юрій Віталійовича на посаду генпрокурора. Чи то присутність Петра Олексійовича, чи то чергові домовленості так вплинули, але 256 народних депутати проголосували за призначення Юрія Луценка новим генпрокурором.

Друзям все. Майже

Одним із традиційних елементів старої політичної культури України є сильний неформальний вплив людей, які мають довірливі відносини з першими особами держави. За часів президентства Януковича саме такі люди знаходилися на верхівці піраміди так званих «смотрящих». Звичайно вони використовували свій вплив не лише в інтересах патрона, але й для особистого збагачення.

Разом із втечею Віктора Януковича з країни, струнка ієрархія «смотрящих» була зруйнована. Але нікуди не подівся фундамент, на якому вона виросла – використання вищими посадовцями друзів для здійснення неформального впливу з однієї сторони, та використання друзями своєї наближеності до «першого» тіла для захисту власних бізнес-інтересів – з іншої.

Символом цього рудименту у новій українській реальності став добрий друг Петра Порошенка Ігор Кононенко. Народний депутат від БПП і один з неформальних лідерів фракції, поряд зі своїми офіційними функціями представника народу у Верховній Раді, він виконує ті доручення президента, які потребують особистої довіри. Саме на нього часто покладають завдання збирати голоси за потрібні закони. І, відповідно, виконувати ті домовленості, на які ці голоси були обмінені – призначення потрібних людей на потрібні посади, правильні рішення правоохоронних органів тощо.

З Ігорем Кононенко пов’язані спроби створити таку собі невеличку копію традиційної ієрархії «смотрящих». І хоча вона лише віддалено нагадує як за масштабами, так і за ефективністю стару систему, але навіть ця віддалена схожість не надто приємна.

Головним елементом цієї ієрархії стало розподілення функцій між різними особами. Старі зв’язки Кононенка у команді колишнього київського мера Черновецького далися взнаки при виборі людини, яка мала стати помічником для збору голосів позафракційних і колишніх регіоналів – ним став Олесь Довгий, якому БПП «злила» 102 округ у Кіровоградській області. Інший представник «молодої команди Черновецького», Сергій Березенко став його правою рукою зі збору голосів у рідній фракції та інших фракціях коаліції.

Своя людина у цій ієрархії з’явилася і для вирішення питань з прокуратурою та судами. Цей фронт роботи був довірений бізнесмену та нардепу від БПП Олександру Грановському. Останніми тижнями його активність на цій ниві стала предметом пильної уваги з боку журналістів програми «Схеми». Їм вдалося зняти, як він зустрічається із суддями, прокурорами та іншими висикопосадовими працівниками системи юстиції практично щодня. І, за дивним збігом обставин, ці посадовці та судді пов’язані з різними гучними справами. Суди і прокуратура стали територією Грановського через наявність у нього вже налагоджених зв’язків, які він використовував в особистих цілях під час бізнес-конфліктів. Думаємо, що не буде надто сміливим припустити, що використовує і зараз – надто велика спокуса, коли ти довірена особа президентського друга.

16 травня, зустріч нардепа від БПП Грановського з головою Окружного адмінсуду Києва Павлом Вовком

16 травня, зустріч нардепа від БПП Грановського з головою Окружного адмінсуду Києва Павлом Вовком

Як вже було відзначено, цій системі бракує стрункості та ефективності часів Януковича. Більше того, Ігор Кононенко явно не має монопольного впливу на Президента. Про це добре свідчать вже згадані конфлікти, в яких він був лише одною з сторін і не завжди виходив переможцем. Але те, що Президент дозволяє цьому символу старої політики діяти майже відкрито, користується його послугами для вирішення окремих питань – все це сильно підриває авторитет державної влади.

Судова реформа по-…ому?

2 червня 2016 року, Верховна Рада України ухвалила два надзвичайно важливих законопроекти: проекти Законів «Про судоустрій і статус суддів» (№ 4734) та про внесення змін до Конституції України в частині правосуддя (№ 3524), які мають закласти основу довгоочікуваної судової реформи в Україні.

Наміри Порошенка привести до ладу суддівську систему позитивно розцінювали як українці так і союзники на Заході. В день голосування було зрозуміло, що отримати 300 голосів в чинній коаліції було нереально, тому вона йшла на перемовини з ким завгодно, навіть з «Радикальною партією» та «Опоблоком». Спочатку на ранковому засіданні Олег Ляшко заявив про підтримку судової реформи, але вже під час голосування передумав. Позицію «Самопомочі» та «Батьківщини» можна навіть не розглядати, бо вони де-факто є в опозиції до чинного уряду.

Матеріал за темою:

Незадовго до голосування стало відомо, що Ляшко усе ж відмовився підтримувати законопроекти судової реформи. Саме тому коаліцією було прийнято рішення домовлятися з їх звичними партнерами – депутатськими групами «Воля народу» та «Відродження», а також «Опоблоком», який підтримав лише один законопроект – конституційні зміни. Результати голосувань можна подивитися тут і тут. Хто б міг подумати, що за два роки після Революції Гідності влада буде домовлятися з «регіоналами», які голосували за диктаторські закони від 16 січня. Але це сталося. Слід наголосити, що закони дійсно потрібні, хоча й мають певні недоліки.

Після голосування стало цікаво, яким чином будть оплачуватись послуги найманих голосів у Раді. Так, наступного після голосування за судову реформу дня з’ясувалося, що сина нардепа з групи «Відродження» Валентина Ничипоренка, Олексія призначили керівником одного з відділів, а саме – першого слідчого відділу управління з розслідування злочинів, вчинених працівниками органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю Головного слідчого управління. Цікавий збіг, чи не так? Тільки не зрозуміло, чи це розплата за генпрокурорство Луценка, чи безпосередньо за судову реформу.

1-9lxzzf2l9bt6fwjqomkbdq

Все вищеперераховане не скасовує змін на краще, що справді сталися в країні за останні два роки, у тому числі – за прямої участі Президента. Але рецидиви старих політичних принципів, неготовність у повній мірі відійти від підпорядкованості влади олігархічним інтересам, завдають потужного удару по вірі людей у глибину цих змін. Спроби Петра Порошенка домовитися з усіма призводять до половинчастих рішень, гальмування життєво необхідних реформ. Половинчастість – ось кращий термін для опису двох перших років перебування п’ятого президента на Банковій. Життя наполовину по-старому, наполовину – по-новому. Наша стаття була про перше. Та в наступні роки він змушений буде обрати щось одне.