Трагічна загибель двох патрульних у Дніпрі змушує нас повернутися до теми взаємин суспільства та поліції. Звичайно, не зміг оминути дискусію і міністр внутрішніх справ Арсен Аваков. У його пості багатьох занепокоїла фраза про презумпцію правоти поліцейського, тому, мабуть, слід її пояснити.

Презумпція правоти поліцейського не означає презумпцію його невинуватості. Власне, таким правом користуються всі громадяни, за винятком окремих випадків у цивільному процесі, але це вже тонкощі. Презумпція ж правоти означає, що за замовчуванням вимоги працівника поліції є законними і підлягають виконанню громадянами. Дійсно, це практика, характерна для розвинених держав. Однак пан міністр помиляється в одному. Це не імператив. Це – наслідок довіри суспільства до своєї поліції. Так, у Великобританії існує концепція «policing by consent», поліціювання за згодою. Це означає, що джерелом легітимності (не тієї, що у нашого колишнього, справжньої) поліції є не стільки закони, скільки визнання та підтримка населенням права поліції висувати громадянам певні вимоги та застосовувати примус. Своєю чергою, таке визнання можливе лише тоді, коли суспільство усвідомлює, що цими правами поліція зловживати не буде.

Що ж ми маємо в Україні? Такого усвідомлення немає. Так, патрульна поліція і досі має достатньо високий кредит довіри, навіть попри певні «збої» у її роботі. Але патрульна поліція – це не вся Національна поліція. Атестація її працівників досі не завершена, а навіть там, де цей процес пройшов, виникає дуже багато питань до наново атестованих. Широко освітлюваний старт реформ МВС змінився тупцюванням на місці. Навряд чи за таких умов можна очікувати високої довіри суспільства до поліції в цілому.

Побудова нашої нової поліції – гра для двох, і для суспільства, і для держави. Вчинок водія маршрутного таксі у Дніпрі показує, що громадяни готові до змін, готові допомагати поліцейським, навіть ризикуючи власним життям. Але чи готове до цього керівництво МВС та Нацполіції? Час покаже.