Міхеїл Саакашвілі – суперечлива особистість. Є люди, які захоплюються ним. Є люди, які його ненавидять. Але дуже мало людей, яким він байдужий. В чому ж його секрет? Чому для когось він – реформатор, що докорінно змінив свою державу, для когось – тиран, а для інших – політичний невдаха? Ми спробуємо розібратися у складній кар’єрі цієї особистості.

Революція троянд

Прихід Саакашвілі до влади в Грузії пов’язаний із подією, що стала однією з перших у низці так званих «кольорових революцій» на пострадянському просторі – Революцією троянд.

У чомусь, своєю «революційною» кар’єрою Саакашвілі схожий на лідера Помаранчевої революції Віктора Ющенка. Як і Ющенко, свій політичний шлях він розпочав в адміністрації свого попередника, президента Едуарда Шеварнадзе, у 2000 році ставши міністром юстиції Грузії. Вже у 2001 році він заявив про відставку через масштабну корупцію, що охопила всі гілки влади держави та про свій перехід в опозицію. У 2001 році він заснував власну політичну партію, Єдиний національний рух.

У листопаді 2003 року в Грузії пройшли парламентські вибори, що супроводжувалися масштабними фальсифікаціями. Опозиція, до лав якої разом з «Єдиним національним рухом» входила партія «Демократи» колишнього спікера грузинського парламенту Ніно Бурджанадзе, молодіжний рух «Кмара» (Досить) та ряд інших організацій, організувала масові акції протесту. Врешті-решт, президент Шеварнадзе був змушений покинути країну, а результати виборів були анульовані. У країні пройшли повторні парламентські та президентські вибори, у результаті яких Саакашвілі був обраний президентом, а його партія здобула більшість у парламенті.

Боротьба з корупцією та злочинністю

Новий уряд, що прийшов під лозунгами боротьби з корупцією та неефективністю державного управління, достатньо швидко та радикально взявся до справи.

Найбільш відомим прикладом боротьби з корупцією в державних органах стала реформа поліції, яка супроводжувалася масовим звільненням старих кадрів та набором молодих. Подібний підхід, хоча й у менших масштабах, застосовувався й в інших державних органах: прокуратурі, судах, міністерствах. Були переглянуті статус та порядок призначення окремих працівників правоохоронних органів. Так, прокуратура була позбавлена права загального нагляду та підпорядкована міністерству юстиції.

Паралельно була розгорнута масштабна боротьба з корупцією. Спрощено, Саакашвілі використовував політику «батога і пряника» щодо державних службовців. «Батогом» була серйозна юридична відповідальність за корупційні діяння; «пряником» – висока заробітна плата, соціальні гарантії та статус в суспільстві. В результаті, суттєво підвищилася якість та швидкість системи адміністративних послуг, знизився рівень корупції.

Тим не менш, масштабна боротьба з корупцією мала й своїх критиків. Внаслідок масових судових процесів проти корупціонерів, грузинські в’язниці виявилася переповненими. Цьому ж сприяла й кампанія боротьби з організованою злочинністю, що паралельно проходила в державі. Зокрема, були внесені зміни до кримінального законодавства, відповідно до яких визнання особи себе «злодієм у законі» (яке за «поняттями» є обов’язковим для злодія) стало достатньою підставою для притягнення її до кримінальної відповідальності. Ця норма зазнала суттєвої критики, однак у той же час дозволила нанести відчутний удар по злочинній ієрархії, використавши неписані правила кримінального світу проти нього. До речі, пізніше рішення Європейського суду з прав людини у справі Ізета Ашларби проти Грузії визнало, що дана норма не порушує прав людини.

У сфері вищої освіти була подолана корупція при прийомі на навчання. При цьому, був запроваджений єдиний вступний іспит, подібний до українського ЗНО. Слід зауважити, що одним із напрямів критики Саакашвілі є відносно невелика увага системі шкільної освіти, внаслідок чого ситуація з її якістю практично не покращилася за роки його президентства.

У ряді галузей, передусім – у сфері охорони здоров’я, подолання корупції супроводжувалося навіть більш радикальними заходами. Система медицини була приватизована. Замість офіційно безкоштовної медицини, в якій фактично процвітала «неофіційна» оплата послуг лікарів, була запроваджена система страхової медицини, в якій державні гарантії полягали у забезпеченні базового пакету медичного страхування для малозабезпечених громадян.

Економічні реформи

Іншою вимогою протестувальників під час Революції троянд було поліпшення соціально-економічної ситуації у Грузії. Конфлікти дев’яностих, корумпованість державного управління, відсутність ефективних реформ призвели до падіння економіки в державі. Цитуючи Ларису Буракову, автора книги «Чому Грузії вдалося?», є три ключові напрями реалізації економічних реформ адміністрацією Саакашвілі:

дебюрократизація; були суттєво спрощені процедури спілкування особи з державою, у тому числі – у сфері підприємницької діяльності;

лібералізація; відбулося суттєве спрощення податкової системи, кількість податків була скорочена до 6; зокрема, спростилася система оподаткування доходів громадян, встановлено фіксовану ставку 20 %, у склад якої були включені пенсійні платежі, радикально спрощені були митні тарифи на імпорт;

приватизація; відбулася масштабна приватизація державної власності, включаючи промисловість, готелі, об’єкти інфраструктури.

Окремим напрямом політики нової адміністрації стала й боротьба з олігархами. Була передбачена можливість сплати ними значних штрафів до держбюджету та передачі майна в рамках процесуальної угоди зі слідством. Разом з цим, слід підкреслити, що, всупереч чуткам, подібні «відступні» платежі від олігархів не становили основу наповнення бюджету. Натомість, внаслідок реформування податкової та митної системи, що поєднувало боротьбу з корупцією та спрощення оподаткування, доходи державного бюджету зросли на 300% лише за перші три роки правління Саакашвілі.

Основним же мотивом боротьби з олігархатом була декриміналізація економіки та подолання зв’язку великого бізнесу з політикою. Варто зазначити, що навряд чи дана мета була досягнута, зважаючи, що врешті-решт партія Саакашвілі програла парламентські вибори коаліції, яка була створена олігархом Іванішвілі.

Водночас, потрібно зауважити, що економічні реформи не вирішили всіх проблем грузинської економіки. Так, рівень безробіття й досі достатньо високий, бідність і досі є суттєвою проблемою. Тим не менш, реформи Саакашвілі сприяли зростанню грузинської економіки: ВВП на душу населення збільшився більше ніж вдвічі за роки його президентства країна посіла 9-те місце у рейтингу простоти ведення бізнесу (за даними Світового банку), а в рейтингу сприйняття корупції Transparency International піднялася з 133 місця у 2004 році до 67 у 2008 та 51 у 2012. Це, у свою чергу пригорнуло увагу іноземних інвесторів та суттєво знизило рівень ухиляння від сплати податків.

Боротьба з сепаратизмом

Серпнева російсько-грузинська війна 2008 року і досі є предметом суперечок. Російська пропаганда зображує її як напад Тбілісі на Південну Осетію, позиція адміністрації самого Саакашвілі полягала у тому, що війна була наслідком провокації осетинських сепаратистів та агресії з боку Росії. У свою чергу, критики Саакашвілі всередині країни покладають значну частину відповідальності за катастрофу на авантюризм тодішнього президента Грузії. Саме тому власне на цій війні ми зупинятися не будемо: вона є темою окремого дослідження, а остаточні висновки щодо відповідальності Саакашвілі за початок цього конфлікту зроблять історики майбутнього. Натомість, ми зупинимося на менш відомих проявах сепаратизму, з якими довелося стикнутися грузинському уряду після Революції троянд.

У 90-ті роки Грузія пережила не лише конфлікти в Абхазії та Південній Осетії, а й громадянську війну, внаслідок якої була повалена влада першого президента країни, Звіада Гамсахурдії. Новому уряду Едуарда Шеварнадзе довелося домовлятися як з колишніми противниками, так і з союзниками. Це призвело до появи місцевих князьків, найбільш могутнім та незалежним з яких став Аслан Абашидзе, всесильний господар Аджарії, автономної республіки на Південному Заході Грузії. Незважаючи на те, що республіка ніколи не проголошувала незалежності від Грузії, Тбілісі практично не контролював її, внаслідок чого Аджарія була фактично державою в державі. В обмін на номінальне підпорядкування центральній владі, Абашидзе виторговував у Шеварнадзе особливий статус, що, у тому числі, включав право залишати митні збори в республіці. Ускладнювала ситуацію і дислокація у Батумі, столиці регіону, російських військ, з якими господар Аджарії підтримував дружні відносини.

Після початку Революції троянд, Абашидзе зайняв відкрито ворожу протестувальникам позицію, оголосивши надзвичайний стан в Аджарії, назвавши представників «Єдиного національного руху» у своєму виступі по аджарському телебаченню «фашистами». Після обрання Саакашвілі президентом відносини між Тбілісі та Батумі загострилися, розпочалась «холодна війна» між центральною владою та автономією. У квітні Абашидзе почав мобілізацію в Аджарії, 2 травня були підірвані мости через річку Чолокі, що з’єднували республіку з рештою Грузії. В самій Аджарії почалися акції противників Абашидзе. Врешті, до Батумі для переговорів прибув секретар Радбезу РФ Ігор Іванов. В результаті, у ніч з 5 на 6 травня Аслан Абашидзе вилетів разом з російським чиновником у Москву, залишивши територію республіки. Аджарія перейшла під контроль центральної влади.

Саакашвілі та опозиція

Історія Саакашвілі була б неповною без історії його опонентів, а їх у Грузії вистачає.

Першим дійсно серйозним випробуванням влади Сааккашвілі стали масові протести восени 2007 року. Тоді після виступу колишнього соратника та міністра оборони Іраклія Окруашвілі, який обвинуватив Саакашвілі у корумпованості, фізичному знищенні опонентів (зокрема, прем’єр-міністра Давида Жванії), надто м’якій позиції стосовно абхазьких та південно-осетинських сепаратистів, на вулиці вийшли десятки тисяч грузинів з вимогами дочасних парламентських виборів та реформ виборчого законодавства. Відбулися сутички демонстрантів с поліцією, за результатами яких правоохоронці зазнали критики за надмірне застосування сили. Саакашвілі підтримав дії поліцейських, обвинувативши опонентів у спробі державного перевороту. Разом з цим, він пішов на поступки опозиції, і у січні 2008 року відбулися дострокові президентські вибори, за результатами яких він вдруге став президентом Грузії з результатом у більше ніж 50 %.

Попри перемогу на виборах, критика Саакашвілі під час його другого президентського терміну зростала. Опозиція, яка тепер включала багатьох колишніх прибічників президента (Ніно Бурджанадзе, Іраклій Окруашвілі), обвинувачувала Саакашвілі в авторитарному стилі управління, політичних репресіях. Загадкова смерть одного з лідерів протестів 2007 року, олігарха Бадрі Патаркацишвілі, лише додала приводів для критики.

Незважаючи на те, що пропрезидентський «Єдиний національний рух» здобув впевнену перемогу на парламентських виборах 2008 року, масштабні протести прокотилися країною у 2009 та 2011 роках. Іншим приводом для критики стала й невдала війна з Росією у 2008 році, яку опозиція зображувала як безвідповідальну авантюру Саакашвілі, що обернулася катастрофою для Грузії.

Нарешті, у 2012 році опозиційні партії, об’єднані в альянс «Грузинська мрія» під керівництвом олігарха Бідзіни Іванішвілі, здобули 54,97% голосів виборців на парламентських виборах, що дозволило їм сформувати власний уряд. Наступного року, у 2013 році, представник «Грузинської мрії» Георгій Маргвелашвілі був обраний президентом Грузії, отримавши 61,12% проти 21,72%, отриманих кандидатом від «Єдиного національного руху» Давидом Бакадзе.

Разом з цим, програш Саакашвілі, не можна назвати розгромним. Так, на програних парламентських виборах 2012 року його партія набрала 40,34% голосів виборців, що вважалось би непоганим результатом для будь-якої української політичної партії (так, у багатомандатному виборчому окрузі БПП та НФ у 2014 році на двох набрали лише трохи більше, 43%). А якщо згадати, наприклад, результати Віктора Ющенка на президентських виборах 2010 року (5,42%), то й результат Давида Бакадзе виглядає не так погано. Наразі «Єдиний національний рух» є найбільшою опозиційною партією в Грузії, її рейтинг цілком очікувано змінюється зі зміною політичної кон’юнктури, але, з огляду на невдачі та внутрішні чвари «Грузинської мрії» має тенденцію до зростання. Парламентські вибори, що мають відбутися у Грузії вже цього року можуть стати шансом для його повернення до влади, можливо, у складі коаліції.

І що?

Що ми можемо винести з цього короткого нарису? Нині грузини Саакашвілі сприймають неоднозначно, хтось добре, хтось погано, однак навіть найзапекліші критики не можуть сперечатися із тим, що за роки його правління Грузія кардинально змінилася. Хтось заперечить, що реформи були поверхневими, хтось скаже, що зміни обмежилися ультрасучасним центром Батумі чи новими будівлями у Тбілісі чи Кутаїсі. Але його реформи залишилися і після того, як Саакашвілі залишив свою посаду, і навіть його найзапекліші критики не пішли на їх згортання.

Успіхи реформ мали декілька причин. З одного боку, звичайно, допомагала фінансова підтримка країн-донорів. Разом з цим, сприяло реформам уміння Саакашвілі підібрати ефективну команду реформаторів (згадаймо хоча б покійного Каху Бендукідзе). Так, частина його сподвижників зрештою перейшла у табір критиків Саакашвілі, але ж реформаторський результат залишила. Нарешті, допомогла й рішучість заходів. Саакашвілі та його команда часто приймали рішення, які не дуже подобалися закордонним партнерам (та ж податкова реформа часто суперечила рекомендаціям МВФ), пам’ятаючи, що діють у першу чергу в інтересах своєї країни, а не світової спільноти.

Звичайно, не всі реформи були вдалими. Не всі вдалося завершити. Не всі ще дали результат. Хтось може сказати, що Саакашвілі робив все правильно, хтось – що все не неправильно. Але ніхто не може сказати, що він нічого не робив, і сьогоднішня Грузія – найкраще тому підтвердження.