Найголовнішою подією вересня для України став неймовірний успіх наших спортсменів на Паралімпіаді в Ріо. Чи не для кого не секрет, що українські паралімпійці регулярно отримують найвищі результати на змаганнях подібного рівня, але цього разу вони перевершили всі очікування. Наприклад, у 2000 році на рахунку паралімпійців було три золоті медалі. Сьогодні ж за дев’ять днів змагань, вони заробили 106 медалей з яких 38 золотих – обидві цифри є рекордом для української збірної. Цей успіх виглядає ще яскравіше на тлі того, що показала на Олімпіаді Національна збірна.

Після успіху паралімпійців одразу стали виникати питання: чому люди з обмеженими можливостями можуть досягати вершини, а здорові олімпійці з тріском провалилися. Адже фактично обидві збірних знаходяться в рівних умовах, у них є проблеми з нестачею фінансування, та й взагалі життя інваліда в нашій країні – це змагання дужче будь-якої Паралімпіади.

Подекуди в цьому є частка правди, адже всі знають, які умови життя створені для людей з обмеженими можливостями в Україні, якщо бути відвертим – ніякі. Але говорити, що лише це є запорукою успіху – неправильно. При всій повазі до подвигу українських паралімпійців, складно домогтися такого успіху без чітко вибудуваної системи підготовки.

«Інваспорт»

В Україні створена унікальна система фізичної культури і спорту серед інвалідів «Інваспорт» – це єдина в світі державна система спорту інвалідів. Все це нерозривно пов’язано з такою людиною, як Валерій Сушкевич, який протягом довгих років є лідером створеної ним системи «Інваспорт» в Україні. Він як ніхто інший знає про життя інвалідів. Інвалід з дитинства, який більшу частину свого життя пересувається за допомогою візка.

«Ми розробляли її декілька років. Сьогодні ця система функціонує і дає результат, перш за все, не спортивний, а реабілітаційний. Людина приходить з глибокою інвалідною проблемою, ізольований від суспільства, замкнутий, він знаходиться на великій дистанції від суспільства, і якщо нам вдається його «затягнути» в систему фізичної культури та спорту інвалідів, він починає тренуватися, працювати над собою і входити до суспільства здорових людей», – ось що розповідає сам автор системи про «Інваспорт».

Сушкевич починав свою чиновницьку кар’єру в спорті, як голова асоціації Дніпропетровської обласної федерації фізкультури та спорту інвалідів. Через кілька років він став президентом Національного комітету спорту інвалідів України, на цій посаді він перебуває з 1996 року. Діяльність Валерія Михайловича не обмежується спортом, у 2007 році він обійняв посаду голови Комітету в справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів і залишається на ній всі ці роки. Його заслуги не залишилися не поміченими державою і він був удостоєний безлічі нагород, найголовніша з них – звання Героя України, яку він отримав у 2008 році.

Повернемося до «Інваспорту». В Україні існує система шкіл для людей з обмеженими можливостями, крім реабілітації люди отримують шанс спробувати свої сили в спорті. Відбираються ті, у кого проявляються таланти в різних видах спорту і потім з ними починається вестися подальша робота. Завдяки цьому, є можливість обрати найкращих з кращих поміж усієї України, у людей з’являється стимул та спосіб проявити себе.

Матеріал за темою:

«Нам довелося пристосуватися до цих умов і навіть тренуватися на старих радянських об’єктах. Цей результат став можливим завдяки досвіду, знань та величезного професіоналізму нашої команди», – Сушкевич про початок впровадження системи.

Окрім цього, для них спорт – це можливість заробити собі на життя. Ситуація з роботою для людей з обмеженими можливостями у нас в країні плачевна, тому ті гроші, які отримують спортсмени з призових, є для багатьох єдиним джерелом доходу і просто порятунком. Це все заслуга тієї системи, яку протягом багатьох років створювали Сушкевич та команда. Кожна частина цього механізму заслуговує на повагу, починаючи від працівників місцевих шкіл – закінчуючи самими спортсменами. З огляду на всі труднощі, які існують в Україні, вони залишаються вірними своїй справі і досягають поставлених цілей.

Приклад паралімпійців доводить нам, що неможливе можливо і в нашій країні є можливість створити таку систему, яка б працювала і давала результат, все залежить від людей, які цим займаються. Хочеться сподіватися, що таке явище незабаром ми побачимо не тільки у паралімпійців, а й у інших спортсменів та навіть в інших сферах життя. Поки що ж нам залишається радіти перемогам наших паралімпійців та говорити про це якомога більше, щоб люди знали про своїх героїв – вони це заслужили.