9 липня у Києві відбудеться подія, яка, за задумом організаторів, має справити величезний вплив на українське політичне життя – до партії «Демократичний альянс» увійдуть молоді, але вже відомі політики з табору «єврооптимістів» – Мустафа Найєм, Сергій Лещенко, Світлана Заліщук, Максим Нефьодов разом з іншими однодумцями. Нова кров і нова програма мають перетворити ДемАльянс у магніт для всіх українців, що бажають корінних, радикальних реформ, справжньої боротьби з корупцією і всього того, з чим вони асоціюють «європейське майбутнє».

Але можна вже сказати сьогодні, що нова-стара партія буде не єдиною, що намагатиметься виконувати роль авангарду реформ. У кінці квітня екс-заступник генпрокурора Давід Сакварелідзе заявив про створення «нової політичної платформи». А вже через місяць у Харкові підтвердив свої слова, підкресливши, що мова йде саме про нову партію, а не про переформатування старої (на той час вже було відомо про союз «єврооптимістів» і ДемАльянсу). Цим член «грузинського спецназу реформаторів» поставив хрест на надіях багатьох, що «реформатори» займуться партійним будівництвом єдиним фронтом. Як згодом дізналася громадськість, до нової партії серед відомих облич увійдуть, окрім членів грузинської команди, Віктор Чумак із соратниками та екс-заступник генпрокурора Віталій Касько.

Відтак ми можемо вважати, що маємо дві політичні сили, які ставлять собі одну мету. Вони називають себе союзниками і підкреслюють свою готовність йти єдиним фронтом у новому парламенті. Але, декларуючи одне, наразі не дуже помітно, що партії йдуть на зустріч один одному. Навпаки, намагаються відокремитися. Саме тому постає питання: чи насправді вони не зійдуться у битві на куцому реформаторському полі замість декларованого союзу?

Обидва табори одноголосно називають одну й ту ж причину окремішного «походу на війну» із силами контрреволюції: різне бачення того, як має будуватись омріяна реформаторська партія. Але організаційні розбіжності прикривають насправді і світоглядну різницю.

Такі різні з такими схожими цілями

У недавньому коментарі для «Української правди» лідер ДемАльянсу Василь Гацько зазначив, що важливою рисою оновленої політсили стане те, що вона не буде «вождистською». А протидією проявам цього вождизму мало б стати колективне управління, яке сформують через праймеріз. Поряд із акцентом на меритократичному принципі формування керівництва тут можна побачити прямий натяк на Міхеїла Саакашвілі, що є беззаперечним, хоча й поки неформальним, лідером «грузинського» табору.

Матеріал за темою:

З іншої сторони, в об’єднаній команді грузинів-Чумака підкреслюють, що суперечка не стільки про роль Саакашвілі або про необхідність мати чітку ідеологію в якості основи, скільки про те, чи зможе взагалі партія прийти до перемоги, якщо лідерство розмите і не має чітко впізнаваного обличчя. Крім того, у грузинській команді вважають, що для успіху необхідна внутрішньопартійна дисципліна, на можливу відсутність якої у союзників-суперників натякнув один із лідерів майбутньої партії, екс-головред українського Forbes Володимир Федорін.

Насправді обидва підходи мають раціональне зерно і в єдиній політсилі вони б стали гарним доповненням один для одного. Але створення окремих партій, кожна з яких базується лише на одному з них – меритократії з «соціальними ліфтами» або чітко визначеного лідерства – ризикує вивести на перший план їх слабкі сторони.

Після низки скандалів із звільненнями реформаторів з Кабміну, Генпрокуратури та повернення чиновників, держслужбовців часів Януковича все більше електорату БПП і НФ схиляються як до нових політсил, так і до популістів – «Батьківщини», «Радикальної партії» і «Опоблоку». Роль головного критика дій Кабміну активно приміряє на себе саме негласний лідер групи Сакварелідзе-Чумака Міхеїл Саакашвілі. І аналізуючи коментарі Віктора Чумака, можна зробити висновок, що план їхньої партії у тому, щоб покластися саме на харизматичний образ одеського губернатора, а не на програму партії чи її якусь ідеологію.

Матеріал за темою:

Акцент на лідерстві знайомий кожному українцеві (та й грузинові – достатньо згадати історію партії того ж Саакашвілі у Грузії), бо фактично саме така модель існування у більшості нинішніх парламентських сил. Тільки і партії ці живуть рівно стільки, скільки триває політичне життя обличчя політсили. Чи можна таку модель назвати фундаментом нової політики, мабуть, питання риторичне, навіть якщо вона справді приведе під купол сесійної зали..

У сусідньому реформаторському таборі «єврооптимістів» і ДемАльянсу акцент, як раз, хочуть зробити на ідеології, яку один з лідерів, Сергій Лещенко, окреслив як «право-ліберальну». Правда, що саме ховається за цим словосполученням він не розкрив. А ще там хочуть мати колективне меритократичне лідерство. На думку Лещенка, електорат такої партії зможе взяти не менше 10% на виборах. І це, справді, доволі новий підхід для вітчизняної політики. Якщо, звичайно, він утілиться в життя, бо реформ на папері ми бачили немало. До того ж, він справді дозволяє сподіватися на те, що інституція буде жити довго (і можливо – щасливо).

Правда суперники з «грузинського» табору закидають їхнім планам безособового лідерства відірваність від життя. І попри всю позірну прогресивність пропонованої «єврооптимістами» моделі, вони багато у чому праві: люди звичайно йдуть за ідеями, але тільки тоді, коли їх уособлюють достойні лідери. Лідери, які надихають.

Політика доволі схожа на війну і навіть на найбільш сучасній війні солдатам важливо, щоби полководець не тільки вмів гарно малювати кабінетні плани. Що таке криза військового і політичного лідерства сучасним українцям має бути особливо зрозуміло з власного досвіду. А якщо потрібен чужий, то і його достатньо, прямо на західних кордонах, де починається ЄС. Тому не хотілося б, щоб хворобу вождизму лікували відрубанням голови.

Розділені у собі

Але підводні камені криються не тільки у відносинах між двома силами, що так активно називають себе «союзниками». Є вони і всередині кожної з них. Сергій Лещенко разом з колегами, скоріше за все, не просто так утримується від детального окреслення ідеологічних позицій союзу. За цим криються явні світоглядні розбіжності між основними силами, що формують його сьогодні – більш «ліберальні», або навіть «ліво-ліберальні» позиції групи «єврооптимістів» вимушені будуть співіснувати з більш «класично-консервативною» ідеологією старих «демальянсівців». Як ці розбіжності будуть узгоджувати? Чи їх вирішать замовчувати, поки відкласти? Якщо вирішили друге, то значить мають бути готові, що проблема все одно випливе і може навіть стати причиною розлучення.

Попри фактичну відсутність особливих ідеологічних акцентів у партійному будівництві, «грузинська» команда не позбавлена своїх внутрішніх поділів. Як і можна було б очікувати при обраному ними підході, вони концентруються навколо ролі тих чи інших осіб. Подразником для Чумака і близьких для нього людей, є фігура Володимира Федоріна, якого вони вважають чи не емісаром Банкової в партії через його близькість до Бориса Ложкіна. Близькість, яку він активно заперечує, але часто демонструє. Одночасно, все ще не зовсім зрозуміло, як будуть поділені ролі між Давидом Сакварелідзе, що фактично має бути «оком» Саакашвілі у партії і Віктора Чумака, амбіційність якого не є секретом.

Матеріал за темою:

Але, як вже зазначалося – багато зі згаданого у справжній недолік перетворює розмежування цих сил по окремим квартирам. Проблема не в наявності світоглядної різниці між командами і незгод всередині кожної з них. Проблема у тому, що з цієї боротьби переможцем може вийти не одна з них, а хтось третій. Той, для кого вони всі однаково – вороги.

Слід нагадати відоме крилате латинське прислів’я «divide et impera», «розділяй та володарюй». Саме до нього можуть вдатися як провладні партії – «Блок Петра Порошенка»,«Народний фронт» – так і популістська опозиція у своїх відносинах з реформаторськими політсилами. Розділити «грузинських республіканців» та «єврооптимістів» на два окремі табори, змусивши їх боротися між собою заради отримання хоча б прохідних 5% – це може стати для ворогів легкодсяжною метою їх же стараннями.